Чорноморські протоки (1920-1936): боротьба міжнародних акторів за контроль

Abstract

У статті визначено, що після Першої світової війни розгорнулася боротьба між ключовими акторами за контроль над Чорноморськими протоками. Важливість цього питання диктувалися боротьбою з Радянською Росією та підтримкою білогвардійського руху, бажанням домінувати в Османській імперії тощо. Проте після перемоги між союзниками-переможцями розпочалося суперництво. Севрський мирний договір 1920 р. гарантував свободу судноплавства торговельним та військовим кораблям будь-яких країн у мирний та військовий часи. Така модель статусу відповідала потребам Великобританії, яка мала потужний військово-морський флот і прагнула домінувати в регіоні. Проте, цей договір не враховував інтересів націоналістичного руху турецького народу. Суперництво союзників та, головне, успіхи націоналістів призвели до перегляду статусу Проток. На Лозаннській конференції 1923 р. Туреччина змогла покращити свої позиції за рахунок перемог у війні з греками та французами. Якщо проходження торговельних кораблів гарантувалося, то накладалися обмеження на військові. При цьому за рахунок демілітаризації Проток (відсутності укріплень та військових сил) Туреччину було позбавлено реального контролю над своєю територією. Задекларована участь у контролі над Босфором і Дарданеллами Ліги Націй виявилася неефективною через недосконалість її інститутів. Геополітичні зміни 1930-х рр. призвели до перегляду статусу Проток. М. Кемаль зумів зіграти на протиріччях між ключовими міжнародними гравцями і досягнути ремілітаризації Чорноморських проток. Вперше було розділено чорноморські і нечорноморські держави з різними режимами перебування у Чорному морі. Спроба союзників, передусім Великобританії, гарантувати вільне перебування свого флоту, навіть у мирний час, виявилася невдалою. Проте, за допомогою Конвенції Монтре вдалося досягнути формального нейтралітету Туреччини під час Другої світової війни та її вступу у війну на боці антигітлерівської коаліції 23 лютого 1945 р.