Імунопрофілактика в механізмі забезпечення та захисту права на здоров’я

Abstract

Реалізація права на здоров’я включає в себе надання медичних послуг, зокрема й профілактичного характеру та діагностики, що передбачає наявність добровільної інформованої згоди на медичне втручання. Отже, імунопрофілактика – це один із видів медичних послуг. Однак, на відміну від інших видів медичних послуг, в окремих випадках імунопрофілактика має обов’язковий характер із застосуванням обмежень щодо осіб, які безпідставно відмовляються від вакцинації. Слід зазначити, що проблема імунопрофілактики в Україні є досить складною і недостатньо вирішеною. Низький рівень імунізації населення, невиконання прийнятого Всесвітньою організацією охорони здоров’я Європейського плану дій із вакцинації на 2015–2020 рр. призвели до появи у нашій країні епідемій особливо небезпечних інфекційних захворювань. Метою статті є встановлення обмежень у разі обов’язковості вакцинації, а також методів, які необхідно використовувати у випадку порушення інших прав людини. Методологія цієї розвідки базується на органічному поєднанні загальнонаукових і спеціальних юридичних методів дослідження, серед яких є, зокрема: принципи об’єктивності, деякі прийоми логічного методу, системні та структурно-функціональні методи, метод правового моделювання. Саме для застосування системного аналізу застосовується систематичний метод чинного законодавства, яке регулює судовий розгляд справ, пов’язаних із захистом прав пацієнтів. Структурно-функціональний метод дає змогу виявити основні складові судових міркувань відповідної категорії, а метод правового моделювання – сформувати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства та судової практики розгляду справ, пов’язаних із захистом прав пацієнтів. Дослідження невеликого сегмента забезпечення права на здоров’я, зокрема у сфері імунопрофілактики, дає можливість зробити висновок про відсутність в Україні важелів переважного затвердження основних прав і свобод людини. Незважаючи на велику кількість концептуальних і програмних документів, більшість із них або ігноруються із політичних мотивів або після закінчення термінів виконання не оновлюються. Нині фактично не існує єдиної належної концепції державної політики щодо забезпечення фундаментальних прав і свобод, зокрема й у сфері охорони здоров’я, а тим часом право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я є основним природним, невід’ємним правом людини. Ефективне функціонування галузі охорони здоров’я передбачає злагоджене функціонування тих механізмів, які відповідають за практичну реалізацію соціальних гарантій, зокрема права на здоров’я. З огляду на те, що деякі соціальні гарантії не завжди належним чином виконують установи охорони здоров’я, через діяльність яких на практиці втілюється соціальний обов’язок держави із забезпечення права громадян на охорону здоров’я, зокрема імунопрофілактику, можна зробити висновок, що створення державою умов для проведення імунопрофілактики населення через регулювання відносин у сфері охорони здоров’я і визначення концептуальних засад діяльності установ охорони здоров’я є цілком обґрунтованим.