Удосконалені методи лікування хворих на ожиріння на основі вивчення деяких патогенетичних чинників цього захворювання

Abstract

У статті узагальнено та проаналізовано матеріал, присвячений вивченню патогенетичних ланок розвитку ожиріння для удосконалення методів ранньої профілактики та лікування. Мета роботи — оптимізувати виявлення факторів ризику розвитку ожиріння у хворих для запобігання його прогресуванню та розробки методів профілактики та лікування. Об’єкт: ожиріння, цукровий діабет 2-го типу (ЦД2), інсулінорезистентність, діабетична ретинопатія, рівень лептину, ретинолзв’язувального білка-4 (retinol binding protein-4, RBP-4), глю- кагоноподібного пептиду-1 (glucagon-like peptide, GLP-1), пептид тирозин-тирозин (peptide YY, PYY), ступінь дефіциту 25-OH-D. Матеріал та методи: біохімічні, імуноферментні, інструментальні, статистичні. Результати. Проводилося вивчення рівнів та взаємозв’язків інкретинів, а саме GLP-1, адипокінів лептину та RBP-4, нейромедіаторів (PYY) у хворих із надлишковою масою тіла на тлі порушень вуглеводного обміну. Для пацієнтів, хворих на ЦД2 з підвищеною масою тіла та ожирінням встановлено переважання абдомінального типу роз- поділу жирової тканини (ЖТ). Доведено, що для цієї категорії обстежених характерним є підвищення рівня лептину та зниження 25-OH-D на тлі підвищених показників інсулінорезистентності незалежно від ступеня ожиріння. Доведено, що рівень лептину та вміст 25-OH-D у сироватці крові залежать від компенсації основного захворювання; ці показники вірогідно знижуються у хворих із декомпенсованим ЦД — при рівні HbA1c більше ніж 8,5%. Для пацієнтів із ЦД2 на тлі ожиріння встановлено зниження рівня PYY та GLP-1, що може бути прогностично негативним чинником порушення харчової поведінки та збільшення маси тіла. Встановлено взаємозв’язок показників 25-OH-D та PYY (r=0,67; p<0,001). При дослідженні кишкової мікробіоти показано, що в пацієнтів з ожирінням відмічалася менша різноманітність мікробіоти, зниження співвідношення Firmicutes/Bacteroidetes, спостерігалось збільшення анаеробної флори. Отже, зміни мікробіоти можуть бути важливим фактором розвитку і прогресування ожиріння. Встановлено наявність високої розповсюдженості діабетасоційованого остеоартриту з домінантною локалізацією у верхніх кінцівках: при цукровому діабеті 1-го типу (ЦД1) — у 74,5% хворих переважно у формі олігоартриту, при ЦД2 — у 78,2% у вигляді поліартриту. Виділено та обгрунтовано чинники ризику розвитку діабетасоційованих остеоартритів (ДО): вік пацієнта, рівень глікованого гемоглобіну (HbA1c), індекс маси тіла (ІМТ) та тривалість основного захворювання. Висновки. Таким чином, ожиріння у хворих на ЦД2 має свої особливості, а саме встановлено переважання абдомінального типу розподілу ЖТ з підвищенням рівня лептину та зниженням 25-OH-D на тлі підвищених показників інсуліно-резистентності незалежно від ступеня ожиріння. Зниження рівня PYY та значне зниження GLP-1, що може бути прогностично негативним чинником порушення харчової поведінки та збільшення маси тіла. Встановлено наявність високої розповсюдженості ДО в пацієнтів із ЦД. Модифікуючими факторами розвитку артропатії для хворих на ЦД обох типів є рівень HbA1c та ІМТ, отже заходи профілактики ДО повинні базуватися на підтримці оптимального для компенсації ЦД рівня HbA1c та ІМТ. Проведене дослідження показало, що метаболічні порушення є значущим фактором, що негативно впливає на перебіг інфекції COVID-19 і її можливі ускладнення. Особливо небезпечними є наслідки для осіб із вперше виявленим і нелікованим діабетом, надмірною вагою та ожирінням. Встановлено, що ЦД2 можна вважати фактором ризику виникнення постковідного синдрому в пацієнтів, які одужали від COVID-19. Отже, підвищення маси тіла у хворих на ЦД є важливим обтяжувальним фактором перебігу основного захворювання та його ускладнень потребує особливого підходу в комплексному лікуванні таких пацієнтів.