Хірургічне лікування переломів плечової кістки і біологічні аспекти остеосинтезу

Abstract

Технології накісткового остеосинтезу з використанням пластин і гвинтів, розроблені Асоціацією з вивчення остеосинтезу (АО), в останні десятиріччя набули заслуженого визнання та популярності в усьому світі. Ці методики постійно знаходяться в динаміці розвитку, основна тенденція якого — зменшити травматичність хірургічного втручання та негативний вплив імплантату на регенеративні можливості ушкодженої кісткової тканини. Цьому приділяється основна увага у новій стратегічній концепції розвитку системи АО в цілому, відповідно до якої реалізовані ідеї застосування накісткових пластин з обмеженим контактом, використання гвинтів з кутовою стабільністю, технологій субфасціального мостоподібного остеосинтезу. У поєднанні з малотравматичною хірургічною технікою (використання раціональних хірургічних доступів, спеціального інструментарію та інтраопераційного моніторингу за допомогою електронно-оптичного перетворювача) це дозволяє значно зменшити необхідність девіталізації кісткових відламків, але, зрозуміло, не вирішує питання принципово: технологічно травматичну операцію неможливо виконати атравматично. Розглядаючи згадані тенденції розвитку накісткового остеосинтезу дещо абстраговано, легко дійти висновку, що в теперішньому вигляді він фактично являє собою заглибний позаосередковий однобічний остеосинтез. На прикладі хірургічного лікування переломів плечової кістки пропонується розглянути, до чого фактично призводять протиріччя між травматичністю хірургічного втручання та вимогами біологічної фіксації. На нашу думку, плечовий сегмент є для цього найбільш зручним та адекватним, тому що переломи плечової кістки всіх локалізацій можуть мати показання до накісткового остеосинтезу; плечовому сегменту не властиві негативні особливості кровообігу (на відміну від проксимального відділу стегна, дистального відділу гомілки), що впливають на тактику лікування; при відсутності навантаження вагою тіла простіше виконати рекомендований функціональний режим. Мета — уточнити наукові дані про пріоритетність вимог біологічної фіксації при диференціації показань до застосування методів лікування переломів плечової кістки; на клінічних прикладах хірургічного лікування переломів плечової кістки висвітлити проблеми, пов’язані з девіталізацією кісткової тканини в процесі остеосинтезу з подальшим аналізом особливостей хірургічних технологій щодо вимог біологічної фіксації. Цей аналіз доводить, що слід завжди пам’ятати про ту хитку рівновагу, що існує між ідеальною репозицією кісткових відламків і створенням стабільної системи «фіксатор-сегмент» і тяжкістю хірургічної травми. У випадку порушення цієї рівноваги сповільнене зрощення або відсутність зрощення призводить до руйнування фіксаторів. Не принижуючи грандіозних досягнень АО, диференціації показань до вибору методів лікування переломів слід приділяти увагу, орієнтуючись не тільки на можливість анатомічної репозиції і фіксації, а в першу чергу на відповідність обраної методики вимогам біологічного остеосинтезу.