Біомеханічні характеристики окремих методів остеосинтезу ребер

Abstract

Аналітичний огляд джерел наукової інформації висвітлив ряд проблем у процесі зміни парадигми лікування переломів ребер при флотуючій грудній клітці. Рекомендації із занурювального остеосинтезу ребер мають контраверсивний характер стосовно класичних травматологічних рекомендацій щодо недоцільності цієї методики при тяжкій політравмі. Крім того, пряме перенесення технологій металоостеосинтезу довгих трубчастих кісток у методики остеосинтезу ребер не враховує їх гістоанатомічні та функціональні особливості, а доказова база всіх досліджень грунтується виключно на клінічних наслідках лікування. На сьогодні жодна наявна методика остеосинтезу ребер не має біотехнічного обгрунтування. У статті наведені результати експериментального порівняння біомеханічних характеристик найбільш поширених в Україні методів остеосинтезу ребер. Дослідження проводилося на 34 реброво-м’язових фрагментах грудної стінки свиней. В експериментальних умовах вивчалися характеристики жорсткості натурних ребрових зразків до й після остеосинтезу за трьома методиками: 1) занурювальний інтрамедулярний метод за допомогою спиць; 2) позавогнищевий екстраплевральний метод за допомогою оригінального апарата зовнішньої фіксації; 3) занурювальний накістковий метод за допомогою пластин. Певні рівні необоротних деформацій на перших циклах статичних навантажень показали всі використані системи остеосинтезу, але найбільші їх значення спостерігалися при занурювальному остеосинтезі спицями та пластинами. Також відмічалася схильність до міграції окремих елементів із руйнуванням несучих структур ребер та появи люфтів в умовах статичних навантажень та незадовільні характеристики щодо відновлення жорсткості ребрового блоку. Позавогнищевий екстраплевральний остеосинтез за допомогою оригінального апарату зовнішньої фіксації на основі пластин-стрижнів дозволяє досягти значень жорсткості, наближених до фізіологічного рівня (в експерименті — 93 % від природної жорсткості).